Без сильної армії немає сильної "країни", "Оборона в наших руках!" - якщо не допомагають ці високопарні заклики то на запас є інший більш приземлений: Уникнення обов'язкової військової "підготовки карається законом".

Так наша країна хоче мати гідну армію, і уряд робить для цього все можливе. Тим не менш, наші хлопці всілякими шляхами намагаються уникнути цієї участі: хтось "закосив", хтось заплатив кому треба … чи так вже сильно вони помиляються? Так, якщо врахувати те, що справжня армія, дійсно гартує тіло і дух. Ні якщо зважати на те, що армія може відібрати життя. І винні тут не воєнні дії, не перестрілки і бої. І життя покладене на високі цілі, а просто так, бо хтось комусь не сподобався. Можливо, не всі розуміють те, про що я намагаюсь розповісти. Тоді поясню конкретніше.

Жив собі простий український хлопець: симпатичний, в міру веселий, досить розумний. Жив як і більшість хлопців його віку - закінчив школу, технікум, влаштувався на непогану роботу, мав багато друзів. Здавалось, що життя налагодилось. І все би було добре, якби приблизився час призиву. Його друзі згадують, що він дуже не хотів йти в армію. Можливо тому, що наслухався про "дідів" і важку участь "духів",може не міг себе уявити із зброєю в руках, а може тому, що відчував щось погане …

Але йти служити все-таки довелось, щей у війська спеціального призначення. Батькам писав, що дуже тяжко, що хоче додому … Через чотири місяці він таки повернувся додому, але для нього це вже не мало ніякого значення. Не мало, бо привезли його в труні. У мирний час армія вбила його.

… "Синочку, я ж чекала на тебе живого! Хто ж це міг з тобою зробити?!" - страшний плач і ридання вбитої горем матері ніхто не міг зупинити. Кажуть, що вони посивіло за ті жахливі дні. Плакали всі: його родичі, друзі, знайомі, плакали і жаліли йоговтраченне молоде життя, адже йому було тількивісімнідцять… Жаліли і сумували, знаючи, що більше ніколи не подивляться у його розумні чомусь завжди задуманні очі… І кожен питав себе: "За що?"

Версій і догадів є багато, факт лише один - мертвий хлопец із синцями, гулями і слідами шнура на шиї. Про те, що його вбили, сумнівів немає ні в кого. Але в свідоцтві про сметь в графі "Причина сметі" наше високопоставлене начальство, вмиваючи свої чистенькі ручки, написало, що він повішався сам. Як завжди в таких випадках - немає злочину, нема і підозрюваних, ніхто не буде сумніватисьу непогрішності і досконалості нашої армії. А батькам, щоб не дуже горювали виплатять калько десятків гривень, яких ледве вистачило б на труну і вінки.. Так, всі згадують, що сильна держава повинна мати сильну армію. Але чи варто називатись "сильною" та країна, в якій страшні вбивства, скоєні у мирний час, по-перше, допускаються (я невірю, що ніхто нічого не знав і не бачив), а по-друге - затушовуються і приховуються. Пройде деякий час - і ніхто й не згадає про цей випадок тільки мати буде ще довго плакати, дивлячись на фотографію, з якої посміхається її загиблий син…